День повільно перетікав в аналогічний, тільки з різницею в даті.

      За вікном йшов дощ, настрій був ніякий। Хотілось слухати ритм дощу й курити. Всі проблеми дощ сховав за стіною води, сховав ворогів та друзів, добро і зло, правду та фейк... так, саме фейк. В нашому модерновому житті пріорітети, яким понад сорок років тепер просто стерті, знищені за непотрібністю.

      Дим сигарети граціозно, виписуючи складні піруети і малюючи собою небачені фігури підіймався до стелі. В колонках тихенько грав «Океан Ельзи». Такий собі фон для основного сонгу – «Raining. Live». Цікаво, скільки ще зараз людей отак сидить і слухає цей лівсонг? Напевно, саме такі моменти звуться щастям...
       Ранок був холодним і недружелюбним, як і все довкола. Лежачи в ліжку я дивився на шпалери, які, відставши, загрожували в недалекому майбутньому банально впасти. Просто від старості. Взагалі ця однокімнатна домовина, яку я орендував у бабулі, ім’я якій Просковья Владимирна, вже давно просилась зробити їй(квартирі) хоч якийсь ремонтик.
       У вітальні було непогане/тріснуте дзеркало, де можна було вдосталь нагледітись на себе коханого. Я повільно приплив до нього і, переді мною з’явився синьоокий хлопична з темним волоссям, кучері якого стирчали в найрізніші боки. Була в мене, як звідси видно, струнка фігура і біла футболка з написом «МосК», з накачаних м’язів мав тільки подушечки пальців. Виднілись мішки під очима та блідо-синій загар від компу, який стояв у спальні, на подертому дубовому столі. Над столом висів плакат формату А2. Називався він «Truth is out there». Був власноруч змальований з скріншоту серіалу «X-files.». Давно це було. Але плакат цей зберігаю. Я ж бо в нього душу вклав.
      День повільно перетікав в аналогічний, тільки з різницею в даті. Диплом повільно, але впевнено набирав розумних сторінок та графіків. Відволікаючись тільки на такі другорядні, хоча й дуже гнучкі по собі потрібності, як «поїсти» та «поспати», я просижував всього себе за компом.