В очах її горів вогонь.

      Вона взяла мене за руку і повела в під’їзд. Ми зайшли. Я зупинив її. «Ми куди?». «Ще трохи. Давай, не нервуй».
     Ми злітали по сходах, руйнуючи останні плівки сну. Я – в передчутті чогось цікаво-нового, а вона.... здається теж. В очах її горів вогонь.
      Дев’ятий поверх. Люк на дах виявився відкритим. Вона: « Ліземо наверх». Повітря електризувалось. Я відчував її збудження. «Ти перша».
    Міждаховий проліт, як водиться, був закиданий сміттям найрізнішого типу: від пластикових пляшок з-під пива, до блоків старезних лампових телевізорів. Ми піднялись на дах.
     Вона вибігла до середини, відкинула руки в різні боки і беззвучно щось прокричала. В проміннях вранішнього сонця вона була прекрасною. Вона так само беззвучно кружляла, споглядаючи на вранішнє небо. В повітрі чувся тільки звук тертя її кросівок по даховій смолі. Ті миті захоплення, здається, тривали вічність. Її каштанове волосся розвивалось в повітрі, подібно до легкого морського бризу. Та посмішка радості і щастя.... В її очах дійсно можна було втонути...
     Я підійшов до краю даху і подивився вниз. Ніхто ще не прокинувся. Вулиці сумували від самотності, чекаючи на своїх сонних рятувальників. Небо розділилось на два фронти: з однієї сторони підіймалось сонце, вже атакуючи одиноке сяйво Венери, а з іншої наступали безмежними ланками сірі хмари. Вона підійшла, тримаючи в руках по пляшці слабоалкоголки. Пасмо волосся спало їй на лице, це робило її ще більш привабливою.
      В цю мить я зловив якісний флешбек. Наче це все вже було. Я стояв саме тут, вона була поруч. Ми дивились на горизонт і тихенько про щось розмовляли, боячись прокинути своїм голосом загальну масу. Боячись принести цим повсякденність, знищити ці хвилини спокою.
     Ми сиділи на краю даху й дивились кудись на далекі промислові об’єкти, які навідміну від всих інших, випускали в повітря отруйних темних зміїв через ті довгі цегляні хайтек труби. Я думав про відчуття Deja Vu, посилюючи розумовий процес порціями пива. Виходячи звідти на причинно-наслідковий хід подій, а звідти далі, на існування Віри, на її безсмертність, а потім ще далі.
      Сонце почало пригрівати. Я обірвав свої домисли і перевів погляд на неї. Вона так само вивчала горизонт і активно про щось мізкувала.
      Я завалив додому переповнений енергією. В той час коли вулиці почали потопати в щоденному маразмі, я дивився на те все з восьмого поверху жуючи цигарку, намагаючись вирішити важливе питання. « Ні. Не хочу». Цигарка знову долучилась до своєї аудиторії в пачці.
      На компі стартувало автоматичне очищення застарілих даних. А це свідчить про дві речі: сьогодні субота; і зараз восьма година ранку.

День повільно перетікав в аналогічний, тільки з різницею в даті.

      За вікном йшов дощ, настрій був ніякий। Хотілось слухати ритм дощу й курити. Всі проблеми дощ сховав за стіною води, сховав ворогів та друзів, добро і зло, правду та фейк... так, саме фейк. В нашому модерновому житті пріорітети, яким понад сорок років тепер просто стерті, знищені за непотрібністю.

      Дим сигарети граціозно, виписуючи складні піруети і малюючи собою небачені фігури підіймався до стелі. В колонках тихенько грав «Океан Ельзи». Такий собі фон для основного сонгу – «Raining. Live». Цікаво, скільки ще зараз людей отак сидить і слухає цей лівсонг? Напевно, саме такі моменти звуться щастям...
       Ранок був холодним і недружелюбним, як і все довкола. Лежачи в ліжку я дивився на шпалери, які, відставши, загрожували в недалекому майбутньому банально впасти. Просто від старості. Взагалі ця однокімнатна домовина, яку я орендував у бабулі, ім’я якій Просковья Владимирна, вже давно просилась зробити їй(квартирі) хоч якийсь ремонтик.
       У вітальні було непогане/тріснуте дзеркало, де можна було вдосталь нагледітись на себе коханого. Я повільно приплив до нього і, переді мною з’явився синьоокий хлопична з темним волоссям, кучері якого стирчали в найрізніші боки. Була в мене, як звідси видно, струнка фігура і біла футболка з написом «МосК», з накачаних м’язів мав тільки подушечки пальців. Виднілись мішки під очима та блідо-синій загар від компу, який стояв у спальні, на подертому дубовому столі. Над столом висів плакат формату А2. Називався він «Truth is out there». Був власноруч змальований з скріншоту серіалу «X-files.». Давно це було. Але плакат цей зберігаю. Я ж бо в нього душу вклав.
      День повільно перетікав в аналогічний, тільки з різницею в даті. Диплом повільно, але впевнено набирав розумних сторінок та графіків. Відволікаючись тільки на такі другорядні, хоча й дуже гнучкі по собі потрібності, як «поїсти» та «поспати», я просижував всього себе за компом.